Петербург Ф.М. Достоєвського (варіант 2)
Тут буде місто закладене На зло гордовитому сусідові.
О. С.Пушкін.
Петербург. Одне з найкрасивіших і багатих міст Європи. Чарівний своєю величчю Невський проспект, чудові архітектурні утвори - пам’ятники зодчества, що дають прохолодь сади і парки, що заворожує краса білих ночей. Але є і інший Петербург. Місто, зведене на болотах, побудовано на костях тисяч людей. Таке місто Петра, що кинуло виклик самій природі. Такий Петербург і Достоєвського. Його герої «принижені і ображені», вони злидарюють і радуються тому, що змогли прожити ще один день, їм не до площ із фонтанами і палаців, вони ніколи не бували на Невському проспекті, завжди цуралися його. Там живе знать, багатії - чужі люди, а виходить, ця частина міста для них чужа. Герої Достоєвського туляться в огидних нетрях, відвідують брудні розпивочні і будинки терпимості, ходять по вузьких вуличках і похмурих завулках, серед тісних дворів-колодязів і темних задвірках.
Там задушливо і нема чим дихати від смороду і бруду: «на вулиці стояла жара страшна, до того ж духота, штовханина, усюди вапно, ліси, цегла, пил…», на кожному кроці попадаються п’яні, обірвані, продажні жінки, «усякого роду промисловці і лохмотникі». Мешканці цього міста під стать самому місту, Це Мармеладов з набряклим, зеленуватим обличчям, червонуватими очами й «руками брудними, жирними, червоними, із чорними нігтями»; баба - процентщиця з «гострими і злими очами», білявим волоссям, змазаним маслом, «тонкою і довгою шиєю, схожою на курячу ногу», Катерина Іванівна, «жахливо схудла жінка» «з червоними до плям щоками, із губами, що спеклися…». У Петербурзі Достоєвського раз у раз відбуваються трагедії: з моста на очах у Раскольникова п’яна жінка кидається у воду і тоне, під колісьми франтівської коляски гине Мармеладов, на проспекті перед каланчею кінчає життя самогубством Свідрігайлов, а на бульварі Раскольников зустрічає молоду жінку, яку «де-небудь напоїли, обдурили… так і пустили на вулицю». Люди живуть у цьому місті, поступово звикаючи «до міського пилу, вапна, і до величезних, що тіснять і давлять будинків». Раскольников: «до всього негідник-людина звикає!» Дивлячись на інших, вона і сама опускається.
Він міг спати не роздягаючись, ходив в обносках, можна сказати, у лахміттях. Житло у нього таке ж брудне і недоглянуте. «Це була малюсінька кімната, кроків у шість довжини, що мала самий жалюгідний вигляд…і до того низька, що мало-мало високій людині ставало у ній моторошно, і все здавалося, що от-от стукнешся головою об стелю». Люди в Петербурзі живуть у своїх схожих на труни комірках, тому що краще житло - не для них. Від того, що людина це бачить і змінити нічого не може, стає ще гірше. Згадаємо п’яницю Мармеладова. Ця людина усвідомлює свою провину перед сім’єю, і особливо перед дочкою. Але він пропиває останні речі, нелюдський стосовно близького, прирікаючи їх на голодне існування, а улюблену дочку на проституцію. Але адже його трагедія не в пороці. Навіть нехай Мармеладов буде не п’яницею а тверезим старанним трудівником, одним із тих маленьких людей - його положення не зміниться. У цьому світі такі поняття, як чесна праця і забезпечене життя, несумісні. «Чи багато може, по-вашому, бідна, але чесна дівчина чесною працею заробити?» - запитує Мармеладов. І на службі немає місця людині, там людина всього лише «штифтик» бюрократичної машини. Тому і йде людина в брудний, смердючий шинок або трактир. «Потрібно ж, щоб усякій людині хоч куди-небудь можна було піти».
Ці слова Мармеладова несуть вже філософський зміст. Притулок жебраків, голодних дітей, трактирних завсідників, обшарпанців і вуличних дівиць - таке місто Достоєвського. Навіть до чужого горя тут ставляться так само байдуже, з усмішкою і зловтіхою. Лиху в будинку Мармеладових не співчувають, навпаки, сюди протискуються «нахабні, що сміються голови», чується «пронизливий вереск» господарки будинку, що хоче залякати нещасну Катерину Іванівну погрозою вигнати з кімнати. Падають в око сходи Петербурга. Вони усі такі схожі, і такі різні. Схожі своїм брудом і чорністю; різні, тому що нагадують собою людей, які по них ходять. Згадаємо, яка були сходи у будинку старої процентщиці: «сходи були темні і вузькі», «чорні», у такій темряві навіть і цікавий погляд був безпечний. Сама баба теж «чорна, злоблива», нікому не потрібна. У поліцейській конторі, куди прийшов Раскольников з винною теж були сходи: «вузенькі, круті і усі в помиях». Такі ж брудні сходи були і у будинку Соні. Сходи, по яким щодня ходив Раскольников, теж вузькі, круті, темні, з напівкруглими прорізами. Стоптані кам’яні сходи ведуть під саму покрівлю будинку, у комірку героя, що походила більше на «шафу», «скриню», «труну», «будку», чим на квартиру.
Створюється враження, що усі ці довгі, нескінченні сходи ведуть у нікуди, у тупик, з якого вже не вибратися. Кожний герой роману шукає для себе вихід із цього тупика. Шукає цей вихід і Соня Мармеладова. У ній борються дві людини: одна радить сидіти у будинку і терпіти до кінця голод і нестаток. Інший голос говорить, що краще буде не жалувати себе, не берегти, а продати, знеславити себе, але тим самим врятувати цих людей. Соня вибирає друге: приниження і тим самим приносить себе у жертву в ім’я рідних. У цьому місті не можна жити по-іншому.
Природні людські відносини тут перекручені: добро стосовно людей вимагає зла стосовно себе, вони, добро і зло, нероздільні. Життя ставить героїв у такі ситуації, де аморальною стає сама вимога моральності. Щоб вижити, потрібно або переступити через мораль, або навчитися пристосовуватися. Жертвує собою і Дуня, що погоджується стати дружиною Лужина. Породженням цього страшного і несправедливого світу є Лужин. Ця людина навчилася пристосовуватися і тепер почуває себе тут як риба у воді. А от для Свідрігайлова Петербург - це «місто канцеляристів і всіляких семінаристів», «Канцеляристів» - це значить, чиновницький, урядовий, державний, «усіляких семінаристів» - виходить, різночинський, демократичний і буржуазний. «Право, - продовжує Свідрігайлов, - я багато чого тут раніше не примічав, років вісім-то назад, коли отут валандався». Років вісім назад Петербург був на підйомі, тепер Петербург став ареною для лужиних, «народ пиячить, молодь втомлена від бездіяльності перегоряє у незбутніх снах і мріях, спотворюється в теоріях». З’явилися капіталісти, міняли, лихварі, які «ховають гроші, а все інше розпусничає. Так і пахнуло на мене це місто з перших годин знайомим запахом».
Свідрігайлов визнає своє безсилля перед світом, тому вихід один - самогубство. У самому Петербурзі немов розчинена якась згубна і нездорова пристрасть. Атмосфера безвихідності, зневіри і розпачу, що панує тут, знаходить лиховісні риси в збудженому мозку Раскольникова. Він вбирає в себе цей бруд, сморід і випари, і у душі його відбувається перелом: він замислює вбивство. Раскольников вважає себе надлюдиною і стає вбивцею. Так само колись стало вбивцею і саме це місто. Адже на Сенатській площі колись були страчені декабристи, глашатаї і мученики волі. Це місто - «мідний вершник», холодний і вічний пам’ятник. Такий же холодний і мертвий, як Петербург Достоєвського.
Хорошее сочинение? Тогда в закладки - » Петербург Ф.М. Достоєвського (варіант 2) . Это нужно, ведь не потеряешь!
Содержание интересных новостей
Новые сочинения: