Образ Софії Київської — символ духовного надбання українського народу
Твір за романом П.Загребельного «Диво». Читаємо рядки роману П.Загребельного «Диво»: «Є міста, у яких минуле - більше, значиміше, ніж нинішність». Йдеш вулицями столиці, - і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького - і народ зачаровує білокам’яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець? Подумки ніби перегортаєш сторінки роману: «1965 рік. Провесінь. Надмор’я». «Рік 992 Великий сонцестій», «1941 рік. Осінь. Київ», «Рік 1004. Весна. Київ» - і подорожуєш із сучасного в минуле, потім з глибин віків повертаєшся до XX ст. І дивуєшся, як письменник знайшов ідею, ті зв’язки, на яких тримаються подих з різночасових площин, виразно перегукуючись між собою або й пояснюючи одна одну.
Образ архітектурної пам’ятки порушує питання духовного родоводу мистецтва, одвічне й невмируще творче начало, що народжується в глибинних шарах історії, живе в них, передається від покоління до покоління невмирущого естафетою народного генія.
Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи-на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника?
Над багатьма складними питаннями б’ється в романі зодчий Сивоок, якому випало здійснити згодом великий творчий подвиг - вимріяти і подарувати людям диво дивнеє землі Руської - Софію Київську. Сивоок уже побудував у багатьох чужих землях, прочитав силу-силенну старовинних фоліантів і замислюється над тим, що ми сьогодні називаємо філософією мистецтва. У нього виникає підозра: а може, є на світі дві історії? Одна - та, що забувається, відходить в минуле, бо приречена вмерти через її невигідність для можних світу, і тільки скупи поодинокі натяки про неї зустрічаються в книгах. Сивоок іноді іронізує із соціальних стереотипів історії: «Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, хтось приходив і просвіщав їх… Чи то не велика брехні історії?»
Подолавши таки лабіринти сумнівів, Сивоок прозріває, вивищується в людину, соціально набагато зрілишу від інших. Він нарешті збагнув причинно-наслідкову природу речей, їхню обов’язкову взаємопов’язаність. Приходить до нього й своє розуміння суті мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда. На кожну барву життя, думає Сивоок, повинна бути своя - неодмінно точна - барва мистецтва. У нього навіть склався своєрідний «табель про ранги» кольорів. Він твердо перекопаний, що «кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди бувають…» - різні. Йому вдалося осягти символічне значення кольорів: «червона барва означає кохання й милосердя, небесна - вірність, біла - невинність, чорна - жалобу, смуток, а жовта - ненависть, зраду, золота - святість, досконалість, мудрість, повагу». І це - не просто «технологія» мистецтва Сивоока, така собі примхливо вигадана химерія кольорів, це - колористичне віддзеркалення сил і пристрастей того світу, в якому судилося жити й боротися Сивооку. За свою духовну незайманість.
«Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога - він сприймався як надійний притулок людського духу… А виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним криком, її співом, мелодією, барвою. «Диво!» - пише П. Загребельний. І справді, диво з див - Софійський собор - виквіт душі народної.
Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду все це мало ячусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів. І все ж він знаходив втіху у тому, що робив він для розквіту своєї держави примножував її багатства, виводив Русь н рівень європейський. Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має свої слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був «раніш закон, а потім благодать».’Як бачимо, він не ідеальний. Ц зіставленні з князем автор змальовує інщого героя - Сизоока, митця, який є «живим втіленням невмирущості».
Цікавим є й те, що Загребельний на перший план виводить Сивоока - талановитого художника, архітектора. Очевидно, це тому, що він вийшов з народу. Це справжній творець дива: « Як же так? - думав Сивок. - Адже це існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим - ось справжнє мистецтво!». Все життя Сивок є рабом, бунтівником проти свого злиденного становища і як соціального, так і професіонального. І, звичайно, вагома частина композиційних елементів займає образ Батьківщини. Всі описані події пов’язані з Київською Руссю, потім с Україною. Це велич певної епохи, велич краси талановитого народу.
Хорошее сочинение? Тогда в закладки - » Образ Софії Київської — символ духовного надбання українського народу . Это нужно, ведь не потеряешь!
Содержание интересных новостей
Новые сочинения: